Географія

жовтень

Географічні й прямокутні координати

Пояснення щодо визначення географічних й прямокутних координат на площині

Географічні координати — величини, які визначають положення певної точки на місцевості (на плані чи на топографічній карті) відносно прийнятої системи координат. Система координат встановлює початкові (вихідні) точки поверхні або лінії відліку потрібних величин — початку відліку координат та одиниці їх обчислення.

Координатами є кутові величини: географічна широта B й географічна довгота L. Для визначення географічних координат на топографічних картах слугує мінутна рамка.

Довгота (кут між площиною меридіану в точці спостереження та нульовим (Гринвіч) меридіаном), Широта (кут між прямовисною лінією та площиною екватора) визначають положення точки на поверхні Землі. Вимірюються в градусах (°), довгота — від 0° до 180° на захід та на схід від Гринвіча, широта — від 0° до 90° на північ, від 0° до −90° на південь від екватора.

Прямокутні координати – це система координат, в якій віссю X прийнято осьовий меридіан 6-градусної зони, а віссю Y – екватор. Саме ці дві лінії (осьовий меридіан і екватор) при проектуванні зони на поверхню циліндра стають прямими взаємно перпендикулярними лініями, решта меридіанів і паралелей є кривими. Точка перетину осьового меридіана і екватора є початком прямокутних координат кожної зони.

листопад

Картографи

Хронологічні дати

1492 рік – відкриття Америки Христофором Колумбом;
1498 рік – відкриття Васко да Гамою морського шляху до Індії;
1519 – 1522 рр. – перша навколосвітня подорож Ф. Магеллана;
1532 рік – завоювання Франциско Пісарро імперії інків;
1605 рік – Віллем Янц першим досяг берегів Австралії;
1768-1771 рр. – перша навколосвітня подорож Джеймса Кука.

Христофор Колумб

Васко да Гама

Фернан Магеллан

грудень

Внутрішня будова Землі

ЯДРО:  

- Наймасивніша частина Землі;

- Радіус 3500 км.;

- Температура 4000 С – 5000 С;

- Зовнішнє – в’язкий стан;

- Внутрішнє – твердий стан;                                     

- Складається з речовин, що мають властивості металів.

Висновки:

 Ядро – це  центральна, серцевинна частина земної кулі. Воно поки що є загадкою для науки. Впевнено можна казати лише про його радіус – близько 3500 км. Учені вважають, що зовнішня частина ядра перебуває в розплавлено-рідкому стані, а внутрішня  – в твердому. Припускають також, що ядро складається з речовини, схожої на метали (із заліза з домішками  кремнію або із заліза і нікелю, є й інші припущення). Температура  в ядрі досягає  5 000 С.

МАНТІЯ:

- Найбільша за об’ємом частина Землі;

- У твердому стані;

- Потужність 2900 км

- На глибині 150 – 200 км. вязкий стан – астеносфера

- Температура 1000 С – 4000 С;

Висновки:

 Мантія – внутрішня оболонка, яка вкриває ядро (з грецької “мантія” – “покривало”). Її потужність 2900 км. Мантія – найбільша з внутрішніх оболонок планети (83 % об’єму Землі). Мантію, як і ядро, ніхто ніколи не бачив. Припускають, що, чим ближче до центра Землі, тим тиск у ній більший. При такій температурі речовина мантії мала б бути розплавленою, але плавленню заважає великий тиск. 

Вчені припускають, що верхня частина мантії складена щільними породами, тобто вона тверда. Проте в ній на глибині 150–200 км від поверхні Землі розміщується частково розплавлений шар – астеносфера.  Ця речовина мантії здатна повільно текти і таким способом переміщуватися. Швидкість переміщення дуже невелика – декілька сантиметрів за рік.

Літосфера

Літосфера - зовнішня тверда оболонка Землі, яка включає земну кору і верхню частину мантії. Літосфера включає осадові, вивержені та метаморфічні породи.

Нижня межа літосфери нечітка й визначається за зменшенням в'язкості середовища, швидкості сейсмічних хвиль і підвищенням теплопровідності. Літосфера охоплює земну кору та верхню частину мантії завтовшки кілька десятків кілометрів до астеносфери, в якій змінюється пластичність порід. Основні способи визначення межі між верхньою межею літосфери і астеносферою - магнітотелуричний і сейсмологічний.

Товщина літосфери під океанами становить від 5 до 100 км (максимальне значення на периферії океанів, мінімальне - під Серединно-океанічними хребтами), під материками - 25-200 км (максимум - під древніми платформами, мінімум - під порівняно молодими гірськими масивами, вулканічними дугами ). Будова літосфери під океанами і континентами має істотні відмінності. Під материками в структурі земної кори літосфери розрізняють осадовий, гранітний та базальтовий шари, товщина яких в цілому досягає 80 км. Під океанами земна кора неодноразово піддавалася процесам часткового плавлення в ході формування океанічної кори. Тому вона збіднена легкоплавкими рідкісними сполуками, позбавлена гранітного шару, а товщина її значно менше, ніж континентальної частини земної кори. Товщина астеносфери (шару розм'якшених, тістоподібних гірських порід) становить близько 100-150 км.

січень

Вода

Н2О – наукова назва води, смисл – велика роль води на землі. "Нікому не уступлю" можна написати на гербі водяного царства. Ні на одній планеті немає такої кількості води як на Землі - ¾ повної земної кулі.

Вода – єдиний мінерал, що існує в 3-х етапах.

Вода – найтеплоємніша речовина на Землі.

Теплоємність у води в 10 р більша ніж в заліза.

Висока t° плавлення і випаровування:

а) при випаровуванні води з чайника потрібно тепла в 5,5 р. більше, ніж закип’ятити;

б) ріки і озера були б швидко пересохли, якби не було такої якості;

в) вологі повітряні маси (теплі) віддають тепло.

Світовий океан

Світовий океан – це величезні водні простори, які вкривають безперервною водного оболонкою більшу частину земної кулі. Води розподіляються нерівномірно. Між 30°, 70° пн. ш. – на них припадає 95,5%, а п. н. – 44,1%.

Світовий океан вдаючись у сушу утворює моря і затоки.

Моря – це більш-менш ізольована частина океану, яка має свій режим, умови солоності, t° течії.

Затоки – це менш ізольовані частини морів і океанів, з режимом частково схожим з тим морем чи океаном, частиною якого вони є (Гудзон. Біскайська, Бенгальська).

Залежно від положення і характеру їх котловани моря поділяються на:

а) міжматерикові (Середземне, Червоне, Карибське).
б) внутрішньоматерикові (Чорне, Азовське, Каспійське, Балтійське).
в) окраїни – моря Пн. Льодовитого океану.
г) міжострівні – Яванське море.

Склад і властивості морської води

Морська вода – є газово-сольовий розчин, багатий за якісним складом: виявлено 44 хімічних елементи. Смак – гірко-солоний.

Солоність – вимірюють у%о (промілях):

Середня солоність – 35%о (в 1 л – 35 г. солі).
Найбільше у тропічних широтах.
В екваторі – дещо менша.
Найбільша солоність у Червоному морі – 41%о.
У сухому кліматі солоність збільшена.
Теплі течії збільшують солоність, холодні зменшують.
Багато кисню. В холодній – більше, ніж в теплій.

Вуглекислий газ у вигляді вуглекислих сполук, його використовують морські тварини для побудови раковин і кісткового скелету.

T° – різна:

в екваторі – 27-28°С,
полярний – від 0 до 20°С,
у полярних від 0 до – 2°С.
У полярних країнах вода світового океану замерзає.

Кристалики льоду зростаються – грудки й льодинки ("льодяне сало") збільшуються в розмірі, мають вигляд плаваючих тарілок – млинців; лід (не суцільний) – змерзається – льодяний покрив – від коливання – льодяне поле (ділянки) - тороси в 5-10 м.

Межа замерзання п. в. Ньюфаундленд, Гренландія, Шпіцберген, Кольський півострів. В Тихому океані пн. ч. Кореї – о. Хоккайдо, Курильські острови до Аляски.

Айсберги – льодяні гори.

лютий

Ґрунти 

Ґрунт – це верхній пухкий шар гірських порід, перероблений спільними діями компонентів неживої та живої природи (сонячне тепло, повітря, вода, рослини, тварини, бактерії). Гірські породи (пісок, глина, лес) відіграють визначальну роль у формуванні ґрунту тому їх називають материнськими породами.

Головною складовою ґрунту є гумус (перегній), що визначає родючість ґрунту – чим потужніший вміст гумусу, тим родючіший ґрунт.

Різноманітність чинників ґрунтоутворення визначає надзвичайне різноманіття ґрунтів, яких налічують сотні видів. В основу їх класифікації покладено відмінність ґрунтів за будовою, складом, кольором, потужністю гумусового шару.

До найважливіших факторів ґрунтоутворення відносять розподіл тепла і вологи, тому кожній природній зоні відповідають певні типи ґрунтів. Так, найпоширеніші червоно-жовті ґрунти вологих екваторіальних лісів утворені під впливом значної кількості тепла і вологи. Далі від екватора вони змінюються на сформовані за умови перемінного зволоження червоні ґрунти. В пустелях сірі та бурі пустельні ґрунти формуються під впливом надлишку тепла та недостатнього зволоження. Вони фактично не мають гумусу і тому землеробство тут можливе за умови штучного зволоження (оазиси) чи вздовж долин річок, де формуються особливі інтразональні ґрунти – алювіальні річкових долин. Далі під впливом різного співвідношення тепла та вологи, змінюючи один одного, ідуть сірі лісові, підзолисті ґрунти тощо. Найродючішими ґрунтами на Землі є чорноземи, що становлять одне з найбільших багатств нашої держави.

Ґрунтовий покрив може суттєво змінюватись під впливом людської діяльності. Відомо багато прикладів, коли завдяки безвідповідальній діяльності людини на місці колишніх родючих земель виникали кар'єри, терикони, смітники тощо. Запобігти цьому покликана рекультивація земель (відновлення порушених земель) та комплексний підхід, що має максимально враховувати всі наслідки для навколишнього середовища, які може спричинити господарська діяльність людини.

Природні комплекси. Географічні пояси 

На думку вчених, Земля як планета виникла близько 4,5 млрд років тому. Однак довгий час, майже мільярд років, вона залишалася мертвою. Живі істоти містять у собі білки, тому життя могло зародитися лише тоді, коли склалися умови, за яких білок не руйнувався. Такі умови сформувалися на морському мілководді внаслідок простих фізико-хімічних процесів, близько 3,5 млрд років тому. Перші живі організми відрізнялися граничною простотою будови. Вони ще не поділялися на рослин і тварин і живилися виключно органічною речовиною. Лише згодом, у процесі еволюції, деякі організми набули здатності поглинати сонячну енергію, переробляти вуглекислий газ на вуглеводи і будувати органічні речовини у своєму тілі, при цьому виділяючи кисень. Цей процес називається фотосинтезом, без нього подальший розвиток життя на Землі був би неможливим. Поступово живі організми вдосконалювались і 450 млн років тому деякі з них вийшли на суходіл, внаслідок чого утворилася цілісна оболонка існування живої матерії на планеті – біосфера. Організми, що впливали на середовище поступово пристосовувалися до його змін. Одні групи рослин і тварин змінювалися іншими. Біосфера, живі організми, що складають її, зробили можливою появу людини.

Біосфера – дуже тонка і вразлива оболонка. Вона проникає на 11 тис. м вглиб океану, на декілька сотень метрів у земну кору та не виходить за озоновий шар в атмосфері. Таким чином біосфера розміщується у нижній частині атмосфери, усій гідросфері та верхній частині літосфери. У цьому просторі живуть, розвиваються і відтворюються, постійно змінюючись, понад 2 млн. видів живих організмів, які об'єднуються в чотири царства живої природи: рослини (близько 500 тис. видів), тварини (1,5 млн видів), гриби (понад 100 тис. видів) та мікроорганізми.

До появи життя на Землі її єдину оболонку складали літосфера, гідросфера та атмосфера. За час свого існування біосфера суттєво вплинула на зміну газового балансу атмосфери, сольовий склад гідросфери та утворення з материнської породи (верхнього шару літосфери) ґрунтів. Завдяки живим організмам стало можливим існування географічної оболонки, яка охоплює простір, доступний живим організмам. Межі географічної оболонки повністю збігаються з межами біосфери. Незважаючи на цілісність географічної оболонки, природні умови в ній є досить різноманітними. Географічну оболонку можна поділити на досить однорідні за природними умовами території – природні комплекси.

Розрізняють зональні та азональні природні комплекси. Найбільшими зональними природними комплексами є географічні пояси, що найчастіше простягаються в широтному напрямі від екватора до полюсів. Позаяк клімат є головним чинником формування географічних поясів, їх кількість і назви відповідають поясам кліматичним. Однак через те, що крім клімату визначальними характеристиками географічних поясів є ще й ґрунтово-рослинний покрив, внутрішні води, рельєф, межі географічних і кліматичних поясів не завжди збігаються. У той же час кожному географічному поясові притаманні однакові температурні умови та циркуляція атмосфери.

Меншим за розміром природним комплексом, який характеризується подібністю температурних умов, зволоженості, ґрунтів, рослинності та тваринного світу є природна зона. Оскільки основні характеристики природних умов природної зони суттєво залежать від надходження сонячної енергії та, в кінцевому рахунку, від кліматичних умов, то природні зони змінюються від екватора до полюсів. Однак, подібно до кліматичних умов, природні зони не розподіляються ідеально до географічної широти місцевості: на їх розміщення суттєво впливають і ряд інших факторів, серед яких важливе значення відіграє рельєф місцевості. Для високогірних районів характерна висотна поясність – зміна природних комплексів у залежності від висоти місцевості.

Природні зони змінюються в певній послідовності. Біля полюсів, де цілий рік зберігаються низькі температури, сформувалися зони полярних пустель. Розвиток рослинності тут унеможливлений і тваринам доводиться живитися мохами, лишайниками та тваринами, що мешкають у холодних водах приполярних частин океанів.

Південніше зони арктичних пустель лежить зона тундри.

Вона займає величезні простори, вкриті болотами на поверхні вічної мерзлоти. Із рослин з'являються карликові дерева, але основною ознакою тундри є її безлісся. Взимку тундра перетворюється на снігову пустелю. Поступово на південь тундра переходить у лісотундру.


Ще ближче до екватора простягається зона лісів.

Значна кількість опадів, більш високі температури повітря сприяють розвитку деревної рослинності. Тут зростають хвойні (ялина, модрина), а південніше і широколисті (береза, осика) породи дерев. Мішані ліси займають північну частину України.

Південніше зони лісів вузькою смугою простяглася зона лісостепів та степів. Улітку клімат тут сухий і жаркий. Узимку випадає мало снігу. Рослинність переважно трав'яниста, оскільки для розвитку дерев недостатньо вологи. Нині степи практично повністю розорані, оскільки в цій зоні утворились одні з найродючіших ґрунтів – чорноземи.

У тропічних широтах розкинулися обширі зони напівпустель та пустель. Клімат тут є найпосушливішим і найжаркішим. Іноді влітку температура сягає +50°С. Рослинний покрив, через недостачу вологи дуже бідний, або взагалі відсутній. Від пекучих променів сонця невеликі тварини ховаються глибоко в норах.

Чим ближче до екватора, тим більше дощів. Переважно вони випадають улітку. Це сприяє зростанню високих трав, наявність яких є характерною для зони саван та рідколісся. Дерева зростають поодиноко, або окремими невеликими групами. В сухий сезон трави засихають, а дерева скидають листя. Наявність буйної трав'яної рослинності сприяє мешканню багатьох видів великих тварин.

По обидва боки від екватора сформувалася зона вологих лісів. Клімат тут вологий і жаркий. Рослинний світ дуже різноманітний, утворює практично непрохідні хащі. Багатим та різноманітним є і тваринний світ. Екваторіальні ліси часто називають легенями нашої планети, оскільки вони виділяють велику кількість кисню. Це викликає необхідність збереження екваторіальних лісів у первозданному вигляді.